Микола Хвильовий

Микола Хвильовий (*13 грудня 1893, Тростянець — †13 травня 1933, Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози.

Народився Микола Григорович Фітільов (таке справжнє прізвище письменника) 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині, нині райцентр Сумської області у родині вчителів. Закінчив Богодухівську гімназію.

Брав участь у Першій світовій та громадянській війнах. Коли ж справді міг потрапити М. Хвильовий на фронт? На муштру потрібно було не менше як чотири місяці. Отже, частина, в якій перебував у грудні 1916 року Хвильовий, могла вирушити на фронт найраніше в березні 1917 року, а на фронт прибути, принаймні в квітні-травні. Тобто тоді, коли фактично фронт, як активна бойова лінія, перестав існувати. Якщо Хвильовий і відчув деякий запах фронтових баталій, то, хіба, влітку 1917 року, коли короткозорий політик Тимчасового уряду Росії О. Керенський спробував активізувати фронт до наступу. Але, як відомо, з цього нічого не вийшло і фронт поступово почав розпадатись. Єдине, що правда: Хвильовий був свідком тієї особливої події революційної доби, коли мільйонові маси імперської армії опинилися в стані невиразности, а потім — хаосу й бездоріжжя. Він був також свідком і, можливо, й учасником творення українських частин на фронті. О. Ган твердить, що Хвильовий активно включився у той рух, виступав на армійських мітингах 14-ої дивізії, був обраний до солдатського комітету дивізії, де він, за своєю вдачею, керував культурно-освітньою комісією. Все це можливо. Але воно не підтверджене жодними документами, навіть свідченням самого учасника. Натомість свідчення про фронтове життя його таки є. Аркадій Любченко занотував розповідь Хвильового про те, як він на фронті писав у фронтовій українській газеті (можливо це був «Український голос», що виходив у Ризі 1917 року за редакцією С. Пилипенка) поезії і фейлетони, підписуючи псевдонімом «Дядько Микола». Отже, візьмімо до уваги: жодною своєю політичною та військовою діяльністю, навіть такою скромною, як членство у фронтовому солдатському комітеті, Хвильовий ніколи не хвалився. Значить — не було її. Вигадувати щось він не хотів. Натомість дрібну, але реальну творчість початківця в армійській газеті він згадував при кожній нагоді.1919 вступив до КП(б)У. 1921 переїхав до Харковаі того ж року почав друкуватися. Активно заявив про себе, як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій — «Гарт» (1923), «ВАПЛІТЕ» (Вільної академії пролетарської літератури) (1925), «Пролітфронт»(1930).

Під тиском критики «Пролітфронту» Микола Хвильовий разом з Павлом Тичиною, Миколою Кулішем, Юрієм Яновським та ще 14 письменниками вступають до ВУСПП (Всеукраїнської спілки пролетарських письменників).

В 1920-ті роки повністю підтримує і впроваджує в життя політику «українізації». У своїх памфлетах виступав проти русифікаційного і «просвітянського» векторів розвитку української радянської культури під гаслами: «Геть від Москви!«, «Україна або Малоросія?», «Орієнтація на психологічну Європу».

Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування.

Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру.

Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив «присмерк», не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азійського ренесансу.

За ці погляди був підданий нищівній критиці: після листа Сталіна «Тов. Кагановичу и другим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 р. і послідуючій за цим серії розгромних статей в пресі московського та республіканського керівництва (боротьба з «хвильовізмом»). Через це в 1926—1928 роках змушений був публічно засудити свої погляди та відмовитися від них.

У грудні 1927 — березні 1928 перебував у Берліні та Відні. У січні 1928, перед поверненням в Україну, у листі до газети «Комуніст» засудив своє гасло «Геть від Москви!». Однак його покаяння було вимушеним і нещирим. Після повернення в Україну продовжував втілювати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах «Літературний ярмарок» (1928—30) та «Пролітфронт» (1930—1931). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись «партійної лінії», однак був майже цілком ізольований від літературного життя радянським режимом. На знак протесту проти голодомору 1932—33 та арешту свого приятеля Михайла Ялового (став початком нової хвилі масових репресій проти української творчої інтелігенції) 13.5.1933 у Харкові покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920—30-х. Твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.

1919 року Микола Фітільов одружується з учителькою Катериною Гащенко. Будучи комуністом, рішуче відмовився вінчатися, чим викликав велике невдоволення матері дружини. На початку 1921 року залишає в Богодухові дружину та маленьку доньку і їде «завойовувати» Харків. З того часу повністю присвячує себе літературі.